10+1 історія про кохання і війну.
Наталія Мельничук, Марина Усенко та інші учасниці проєкту «Дружина ветерана» про те, як це — любити, чекати й жити далі.
Працюючи над проєктом «Дружина ветерана» і спостерігаючи за спільнотою, яка формується, ми бачили багато — очікування, втрати, кохання, силу. І від цього з’явилася неймовірна ідея — створити фото-проєкт, що покаже красу та стійкість жінок, які є надійним тилом для чоловіків, що захищають нашу країну.
Разом із Cosmopolitan та небайдужими партнерами нам вдалося створити та розкрити ці історії для вас.
Cosmo зібрав 11 історій учасниць проєкту «Дружина ветерана». Це не «надихаючі історії» і не пафос. Це — як є: любов на відстані, очікування, повернення, нові правила близькості, коли реальність змінилась.
Це історії про стосунки, які тримаються на коротких «++», відпустках на кілька днів і рішеннях «на зараз». Це про втрату і про жорстоку реальність, в якій доводиться жити. У матеріалі — чесно і відверто про життя дружин та партнерок військових.
Наталія Мельничук
«Я просила про чесність і відкритість: якщо щось не подобається тобі чи мені — ми це обговорюємо. Ми дорослі люди та знаємо, що, окрім романтики, у подружньому житті є труднощі, кризи, різниця характерів. Якщо підходити до цього усвідомлено, про все можна домовитися».
Марина Усенко
«У мене чоловік — це та людина, заради якої я зірочку з неба дістану. Поки він у полоні, я — його голос. Я витискаю із себе максимум, щоб потім ніколи не шкодувати, що могла і не зробила. Коли чоловік потрапив у полон, старша донька запитала: "У мене буде інший тато?". Я сказала: "Ні". — "Ти зробиш усе, щоб тато повернувся?" Я пообіцяла: "Так"».
Ксенія Попіль
«Мені багато хто каже: "Це ненормально — жити окремо, бути без чоловіка". Але я зрозуміла, що для нас це варіант норми, — каже жінка. — Я не знаю іншого життя із чоловіком, поза війною. Але це наше життя. Ми до нього звикли. Він вважає, що, поки хлопці в полоні, поки у країні війна, він не може покинути спільну справу. А я не можу до нього поїхати, бо маю шестирічну дитину. Так і живемо».
Наталія Яременко
«Я все одно поставила собі мету — знайти чоловіка. Недавно один знайомий запитав: "Ти ще любиш його?". Я не знаю, чи це любов, але я дуже його поважаю. І те, що в нас було за недовгі три місяці, я бажаю кожній жінці пережити. Інколи люди проживають життя і не відчувають такого. Ми мріяли про сина і собак, обговорювали всі деталі майбутнього».
Поліна Карабут
«У стосунках із цивільним ти можеш розтягнути "цукерково-букетний" період, але з військовим усе інакше. Рішення ухвалюються швидко та інтуїтивно. Ти не можеш планувати поїздки чи відкладати життя на "колись", бо цього "колись" може не бути. Є тільки "зараз". Це вчить цінувати час і бути поруч навіть на відстані».
Оксана Віщик
«Коли Сергія поранили, я злилася на всіх — на чоловіків на вулиці, на жінок, у яких чоловіки вдома. Я не хотіла нікого бачити. У якийсь момент я сказала собі: досить жити звинуваченням. Він живий, ми це пройшли. Коли почалася повномасштабна війна, я зрозуміла, наскільки для мене цінна наша родина».
Марина Протас
«Моя трансформація трималася на трьох опорах. Перше — духовність: двомісячний піст і молитва допомогли приборкати его. Друге — освіта: глибинне вивчення військової психології дало розуміння "консервації" військових — стану, коли почуття й емоції ховаються всередину заради виживання. Третє — прийняття: з того часу мої повідомлення — це безпечний простір».
Катерина Ткаченко
«Я намагаюся під це підлаштовуватися, бо ми тепер — дві інші, "нові" людини. Ми зростаємо в різних соціумах: я — в цивільному, він — у військовому. І як би нам не було важко, особливо в питанні розуміння одне одного, ми намагаємося змінювати те, що від нас залежить, і зберегти найцінніше — сім’ю».
Катерина Чижик
«Це було рятівним для мене. Через дію я могла думати не лише "тут і зараз", а й про те, що маю зробити завтра. Таке маленьке планування допомагало знаходити сенси в повторюваних рухах і фізично-емоційних обставинах — щоб цей день перейшов із сьогодні в завтра. Ми отримали великий грант, і 19 квітня 2024 року в Дніпрі відкрився центр психологічної підтримки "ПроЖити"».
Яна Сеник
«Я можу сказати, що це кохання, яке буває раз у житті. Він — порядний, добросовісний чоловік із великої літери. За шість років подружнього життя — жодного зауваження, жодного скандалу, жодної суперечки. Він спокійний, а я — ураган. Він приглушує, я піднімаю хвилю», — так Яна Сеник розповідає про свого чоловіка, молодшого сержанта Сергія Сеника, який загинув наприкінці вересня 2022 року поблизу села Миколаївка Друга на Донеччині.
Наталія Іщенко
«Ми дуже багато розмовляємо, вчимося домовлятися, сваримося й миримося. Нас тримають спільні плани на змагання та поїздки — ми ростемо разом, кидаємо собі виклики й ідемо до них пліч-о-пліч. Те, що можемо робити все це разом, мотивує нас і подвоює радість від спільних досягнень».
Cosmopolitan:
"Саме про це - проєкт «Дружина ветерана» від Київської школи державного управління імені Сергія Нижного. Те, що стартувало у березні 2025-го як освітній навігатор, переросло у дещо значно більше - закриту екосистему для своїх. Це простір, де майже 8 тисяч жінок вчаться жити у новій реальності, а понад 2 тисячі учасниць закритої спільноти діляться тим, про що не заведено говорити вголос. Тут підтримують одна одну на будь-якому етапі. І, на жаль, навіть коли доводиться змінювати статус на «дружину полеглого Героя», у цю мить поруч опиняються ті, хто точно знає, як підібрати слова (або як просто мовчки бути поруч)."
Наступні 5 історій читай на сайті Cosmopolitan згодом.
Текст: Валентина Клименко
Фото: Олександр Вансович
Стиль: Олена Карпич
Make-up & hair: Подлегаєва Наталія та Марина Вакулюк