Антоніна
Коваленко
Наречена полеглого військовослужбовця
Леонід та Антоніна познайомились влітку 2021 року через сайт знайомств — з чого потім багато жартували і обіцяли вигадати романтичнішу версію.
Але перша зустріч виявилась цілком справжньою: він — високий, красивий, і такий сором'язливий, що боявся подивитись в очі, не кажучи вже про взяти її за руку. Після тієї зустрічі вони зрозуміли: вже не зможуть один без одного.
Льоня служив у 169-му навчальному центрі «Десна», час від часу виїжджаючи на ротації в зону ООС. Антоніна каже, що з нею він був іншим, ніж на службі, де його знали суворим і вимогливим командиром: «Він жартував: якби побратими дізнались який він зі мною — не повірили б, що це він».
Потім було повномасштабне вторгнення. Для нього — Чернігів, Гончарівськ, Чорнобиль, Мар'їнка, Маріуполь, звільнення Херсонщини. Для неї — сльози, страх і безмежне бажання підтримати. Навесні 2023-го він перевівся до 72-ї бригади імені Чорних Запорожців, щоб бути поруч із найкращим другом. Базувались у Курахово, виконуючи завдання на Вугледарському напрямку.
Остання зустріч стала для дівчини сюрпризом і саме тому запам'яталась назавжди. Антоніна виходила з салону краси, коли хтось гукнув її на ім'я. Обернулась: Льоня стоїть з величезним букетом і посмішкою до вух. Великодній сюрприз. Разом вдалось набутись лише добу.
На літо планували заручини. Разом гортали каталоги обручок, придивлялись до нерухомості біля Бучі та Ірпеня, мріяли про щеня коргі і дітей. Він дуже хотів доньку.
В ніч на 26 травня Леонід пішов на штурм разом із найкращим другом Віталієм. Обидва загинули в ворожій засідці поблизу села Володимирівка Вугледарського району. Антоніні він сказав, що їдуть на полігон, на тренування. Останні повідомлення між ними були про те, що вони сильно кохають одне одного.
«Це наче у тебе з-під ніг вибивають одразу усі опори, усі мрії і плани які ви так довго будували. Першим похороном у моєму житті - був похорон мого нареченого, якому назавжди лишилось 22. Я ніколи не могла уявити, що мені доведеться втратити кохану людину в 17 років.»
Після загибелі Леоніда вона взяла паузу в навчанні й пішла волонтерити до ветеранського фонду. Пояснює коротко: серед людей, які бачили війну і які теж знають, як відчувається втрата, було трохи легше дихати.
«Коли нам повернули його особисті речі та телефон, я дізналась, що за два дні до загибелі він замовив обручку. Він не встиг зробити пропозицію, тож я наділа її сама — на його могилі після поховання. Ця обручка завжди зі мною як оберіг і нагадування про наше кохання і те, що Льоня завжди буде поруч.»
Згодом Антоніна почала думати про те, як увіковічнити пам'ять про Льоню. Не кам'яними пам'ятниками і табличками, а у чомусь спрямованому вперед, що було б про життя і майбутнє.
Навесні 2024 року разом із батьками Леоніда та Київською школою державного управління вони заснували стипендійну програму «Невтрачене покоління» імені Леоніда Грищенка.
Програма дає змогу діючим військовим і ветеранам безкоштовно навчатись на будь-якому обраному курсі в КШДУ. За два роки її стипендіатами стали понад 50 захисників і захисниць.
«Він багато читав, мріяв реформувати армію і зробити так,
щоб найвищою цінністю була людина. Коли стипендіати кажуть, що знання стануть у нагоді на службі — я розумію, що його цінності нікуди не зникли. Вони просто трансформувались.»
Іноді Антоніна приїжджає до нього сама. Розповідає, що нового, які плани, нагадує, що любить.
Її тримає його віра. Вона знає: Льоня так кохав її, що міг би пробачити їй абсолютно все. Єдине, чого б не пробачив ніколи — якби вона здалась. Тому вибору немає: дихати це життя за них обох. І нести про нього світлу і незгасаючу пам'ять.