Катерина
Ткаченко
Дружина військовослужбовця
Заступниця директора Молодого театру Катерина Ткаченко — родом з Донецька. Улітку 2014 року батько вивіз родину до родичів у Бердянськ — нібито на море, а згодом і до Києва. Переїзд був вимушений, довелося будувати нове життя.
«Тато не казав, що буде війна, але вже тоді щось підозрював. Він сказав, що в Донецьку небезпечно залишатися — тут коїться щось недобре. Я тоді нічого не розуміла, усвідомлення прийшло пізніше…»
Зберігши бюджетне місце як ВПО, Катерина вступила на бюджет до київського НАУ на маркетолога. Після переїзду переживала сильну депресію, сум і втрату опори. Та згодом дружба, театральна студія й люди поруч допомогли освоїтися й почати нове життя.
З майбутнім чоловіком Ігорем вони працювали над благодійною виставою в ТЮГу, організованою спільно з фондом «АРТ ПОМІЧ». Зібрані кошти передали на допомогу онкохворим дітям «Охматдиту». Ігор тоді був помічником режисера за кулісами, Катерина — адміністраторкою. Тоді вони так і не познайомилися. Згодом Ігор знайшов Катерину в соцмережах і написав їй, а в ніч із 31 грудня на 1 січня вперше зателефонував — гарно поставленим дикторським голосом запросив на побачення. Уже на другому побаченні він упевнено сказав, що Катерина буде його дружиною. Так згодом і сталося.
«Нам було дуже цікаво вдвох, ми могли говорити про все на світі. Я ніколи не бачила, щоб на мене дивилися з таким захватом. Це було дуже романтично — і мене це підкорило».
У 2019 році вони одружилися. Обоє працювали в театральній сфері, мали спільних друзів, інтереси й коло спілкування.
У 2022 році Ігор пішов добровольцем до 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади та згодом став виконувачем обов’язків голови пресслужби. Катерина тоді сказала: «Для мене це дуже важко, і я не знаю, що буде далі. Але якщо ти для себе це рішення ухвалив, я не маю іншого вибору, крім як тебе підтримати». Відтоді їхнє життя стало схожим на тисячі інших під час війни: відеозв’язок, очікування повідомлень, поїздки до нього, лічені дні відпустки.
Змінилися обоє. За словами Катерини, Ігор виріс і змужнів. Вона теж стала значно самостійнішою — тепер часто доводиться виконувати й «чоловічу» роботу. Безліч дрібних і великих рішень поступово трансформували її легкий і веселий характер.
«Я намагаюся під це підлаштовуватися, бо ми тепер — дві інші, “нові” людини. Ми зростаємо в різних соціумах: я — в цивільному, він — у військовому. І як би нам не було важко, особливо в питанні розуміння одне одного, ми намагаємося змінювати те, що від нас залежить, і зберегти найцінніше — сім’ю».
За чотири роки війни подружжя пройшло різні етапи. Про теперішній стан Катерина говорить так:
«Моє життя зараз ніби в режимі очікування — я чекаю його вдома. До початку повномасштабної війни ми хотіли дітей, але тепер у мені борються дві Катерини. Одна хоче дочекатися чоловіка і пройти шлях вагітності, народження та виховання дітей разом. Інша розуміє, що війна може тривати ще довго — і не можна відкладати життя на потім. Треба жити зараз, будувати сімейне гніздечко, народжувати дітей, починати власну справу. Бо хто знає, коли “потім” настане? Ми нещодавно це обговорили з Ігорем і вирішили: жити ЗАРАЗ і нічого не відкладати — бо потім може й не бути…».