Ксенія
Попіль
Дружина військовослужбовця
Чоловік Ксенії Попіль, Олексій, пішов добровольцем ще у 2014-му, коли йому було 23 роки. Служив у Нацгвардії, згодом — в «Азові». Вони одружилися у 2018-му, і вся історія їхньої родини нерозривно пов’язана з війною.
У 2020 році Олексій спробував повернутися до цивільного життя, але витримав лише три місяці — і знову пішов у військо. Ксенія підрахувала: за 11 років знайомства під одним дахом вони прожили заледве два-три роки.
«Мені багато хто каже: “Це ненормально — жити окремо, бути без чоловіка”. Але я зрозуміла, що для нас це варіант норми, — каже жінка. — Я не знаю іншого життя із чоловіком, поза війною. Але це наше життя. Ми до нього звикли. Він вважає, що, поки хлопці в полоні, поки у країні війна, він не може покинути спільну справу. А я не можу до нього поїхати, бо маю шестирічну дитину. Так і живемо».
— А якщо війна триватиме ще 10 років?
— Так і буде. Він навряд чи піде зі служби.
— А ви це приймете?
— Це його вибір.
У квітні 2022-го Олексій разом з іншими захисниками «Азовсталі» потрапив у полон. Його, пораненого, побратими виносили на ношах. Ксенія припускає, що саме поранення допомогло йому повернутися швидше: через травму голови чоловік втратив пам’ять, і росіяни обміняли його вже за два місяці.
На той час Ксенія із сином була у Великій Британії, тож на обміні Олексія зустрічала його мама — теж військовослужбовиця ЗСУ. Дізнавшись про повернення чоловіка, Ксенія одразу приїхала.
Шлях відновлення був непростим. Олексій повернувся з неволі, схуднувши на 30 кілограмів. Пам’ять поступово поверталася, але слух постраждав — він досі не переносить гучних звуків. Про полон дружині не розповідає — береже її. Проте пережите нагадує про себе у побуті: у домі діє суворе правило не викидати їжу. Це ставлення перейняв і малий Святослав.
Коли хлопчик не хоче доїдати, він каже: «Мамо, відклади, це я потім доїм. Бо коли тато був у полоні, їм не було чого їсти».
Син узагалі багато в чому схожий на батька: не боїться вибухів, цікавиться екстремальними ситуаціями. До речі, Олексій хотів назвати сина Ареєм, але почув від дружини рішуче «ні». «Досить мені війни, — сказала тоді Ксенія, — щоб ще й у хаті бог війни бігав».
Після кількох місяців реабілітації Олексій знову повернувся у стрій — спочатку в Хорунжу службу, а згодом до своєї мінно-саперної справи. Родинне життя повернулося у звичну онлайн-колію. Ксенія щодня надсилає чоловіку «звіти» з тилу: як малий іде до школи, яка в нього смішна зачіска, як кицька Мілітарі смішно задерла лапки. Олексій у відповідь показує свій побут: яку тумбочку збив на службі, як насмажив дерунів чи наварив борщу, яке небо сьогодні над прифронтовим містом.
У тилу Ксенія не ділить роботу на «чоловічу» та «жіночу». Вона звикла сама носити важкі валізи, збирати меблі та ремонтувати машину. «А хто це зробить?» — сміється вона.
Зараз Ксенія мріє вийти на роботу, щоб бути серед людей. Вона шукає щось суспільно корисне — хоче допомагати військовим та їхнім родинам. А ще мріє про другу дитину. Разом зі Святославом вона регулярно виходить на акції Free Azov — щоб підтримати тих, хто чекає, і нагадати світові про полонених.
Коли мова заходить про майбутнє чоловіка, у голосі Ксенії з’являється обережність. Проте сам Олексій думає про це часто. Він розповідає, що майже щодня уявляє день свого звільнення з армії. Як він нарешті отримає водійські права. Як розвиватиме бізнес. Як вони будуть щотижня виїжджати на природу з наметами та рибалити. І як у них нарешті з’явиться власний будинок.