Марина Усенко
Дружина військовослужбовця закатованого в полоні
«Мій чоловік — кадровий офіцер морської піхоти України», — з гордістю говорить Марина Усенко. У її голосі порівну сплетені твердість і ніжність.
Їхня історія почалася ще в цивільному житті. 18-річний Богдан, для якого дідусь — полковник авіації був взірцем, через фінанси не зміг одразу вступити до військового вишу. Тому вирішив піти на строкову службу, а згодом — на контракт. В очікуванні призову він влаштувався в кол-центр, де його керівницею стала Марина.
Коли Богдан ішов до армії, Марина не обіцяла чекати. Усе змінилося в Керчі, на присязі. Побачивши його на плацу в парадній формі, вона відчула, ніби кадри з фільму стали реальністю: «Він іде мені назустріч. Я дивлюся на нього і думаю: “Нікому не віддам. Мій і все”». Уже у Феодосії, коли вони зайшли до церкви під час звільнення, Марина дала солдату слово чекати його зі служби.
Сім’я Усенків жила звичним життям військових: Феодосія, Львів, Миколаїв. Саме у Миколаєві, поруч із частиною чоловіка, Марину з двома доньками застала велика війна. Богдан на той час уже тримав оборону Маріуполя.
Коли місто почали крити снарядами, Марина вивезла дітей і кота до батьків чоловіка в Черкаси. Вона завжди трималася принципу: дружина — це надійний тил. «Я йому неодноразово казала: “Як би не було, у нас все буде добре — ми все зможемо, переборемо, ти тільки себе бережи”».
12 квітня 2022 року, у день їхнього весілля, Богдан потрапив у полон. Група йшла на прорив із заводу імені Ілліча, а він залишився прикривати відхід побратимів. Тоді влада й міжнародні перемовники обіцяли захисникам швидке повернення, але реальність виявилася іншою. Росіяни показали Усенка на відео в так званій ДНР. Після цього зв’язок обірвався: жодних дзвінків чи листів, лише уривчасті звістки від тих, кого вдалося обміняти.
Організм Марини не витримав стресу. Через тиждень після звістки про полон її забрала «швидка»: ввечері лягла спати, а вранці не змогла встати. Рік лікарі боролися з невідомою хворобою, лікуючи симптоми. Вона втратила 60% волосся — морально це було найболючіше, адже Богдан обожнював її коси та просив ніколи не стригтися.
Але Марина знайшла в собі сили діяти. Разом з іншими жінками вона заснувала ГО «Сім’ї офіцерів та артилеристів 36-ї окремої бригади морської піхоти». Вона не їздила на обміни, щоб зберегти психіку, але робила все можливе в тилу.
«У мене чоловік — це та людина, заради якої я зірочку з неба дістану. Поки він у полоні, я — його голос. Я витискаю із себе максимум, щоб потім ніколи не шкодувати, що могла і не зробила. Коли чоловік потрапив у полон, старша донька запитала: “У мене буде інший тато?”. Я сказала: “Ні”. — “Ти зробиш усе, щоб тато повернувся?” Я пообіцяла: “Так”».
Останній рік приносив лише тривожні новини. Була інформація про утримання в Камишино, згодом — про колонії в Пермському краї, зокрема в Кізелі, звідки повернули тіло журналістки Вікторії Рощиної. Звідти майже ніхто не повертався живим.
Після довгих місяців тиші Марина отримала звістку. Правда виявилася нестерпною: Богдан загинув у полоні у квітні 2025 року.
“Я дякую кожному, хто був поруч зі мною в цій темряві, хто не зник, хто тримав мене, коли я падала... Ви стали моїм повітрям тоді, коли я задихалася від болю», — написала Марина, прощаючись із коханим.