Яна Сеник
Дружина полеглого військовослужбовця
«Я можу сказати, що це кохання, яке буває раз у житті. Він — порядний, добросовісний чоловік з великої літери. За шість років подружнього життя — жодного зауваження, жодного скандалу, жодної суперечки. Він спокійний, а я — ураган. Він приглушує, я піднімаю хвилю», — так Яна Сеник розповідає про свого чоловіка, молодшого сержанта Сергія Сеника, який загинув наприкінці вересня 2022 року поблизу села Миколаївка Друга на Донеччині.
Він народився у селі Степові Хутори, вона — в сусідньому селі Ясна Зірка на Чернігівщині. З дитинства вони бачилися на великих родинних святах: його дядько і її тітка — подружжя. Сергій був старший за Яну на дев’ять років. У 2016-му вони знову зустрілися й майже одразу зрозуміли, що не зможуть одне без одного. У 2017 році в них народилася донька Софійка.
Напередодні п’ятого дня народження донечки Яні наснився сон: до хати заходить тітка і каже: «Не знаю, як тобі це сказати, але його немає». Саме тоді підрозділ Сергія мав виходити з позицій, зв’язку з ним не було три дні. 30 вересня, коли родина готувалася святкувати Софійчині іменини, тітка знову зайшла в дім і сказала фразу зі сну: «Сергій загинув. Повідомив рідний дядько».
Яна згадує, що наступні п’ять днів жила на чорному шоколаді й каві. Принципово не приймала заспокійливих — хотіла не затьмарювати свідомість і все зробити правильно. Військкомат підтвердив загибель лише за кілька днів. Тоді Яна попросила знайомих з «бусом» поїхати до Дніпра за тілом чоловіка. Узяла із собою тітку-медика, чоловіка сестри — і вони вирушили.
Впізнання тіла, дорога додому. Їх не зустрічали з прапорами — місцева влада не розрахувала час. У морзі також не було підготовлено: тіло Сергія обмивали й одягали Яна та ще дві жінки.
«Я й до цього була сильною, — каже Яна. — Але коли почалися смерті в сім’ї — три бабусі за вісім місяців, мама померла за рік до повномасштабної війни, ще війна 2014 року, коли ти навчаєшся в коледжі, а тобі вже треба їхати обирати бронежилет для рідного дядька… Коли ухвалюєш такі непрості рішення, ти дорослішаєш раніше, ніж маєш. Береш відповідальність на себе».
Яна згадує: «Він часто казав, що я сильна. Повторював: “Терпи, терпи — терпець тебе шліфує”. Наче готував мене до майбутнього: “Ти сильна, ти можеш набагато більше, ніж думаєш”. І з часом справді виявляється, що це так».
У Яни бойовий характер, загартований спортом і підкріплений вродженими лідерськими якостями. Вона не спостерігачка, а діячка. Не боїться конфліктів і завжди відстоює справедливість. Після загибелі Сергія вона покинула роботу і дім у провулку імені Сергія Сеника у Степових Хуторах, переїхала до Києва й нині готується вступати на військову психологію — хоче зростати і як професіоналка, і як особистість.
Софійка, як і тато, співає, відвідує багато гуртків. Нещодавно разом з мамою побувала в Парижі, пробігла п’ятикілометровий марафон і в шість років підкорила Говерлу — на честь тата.
Яна — «командирка» у великій родині: допомагає батькам Сергія з рішеннями, підтримує сім’ю сестри. Вона веде активну громадську діяльність: долучена до створення трьох книжок, у яких згадується її чоловік, документального фільму про Сергія. У степовохутірській школі відремонтували клас на його честь. Тепер Яна задумала створити книжку не лише про загиблих чоловіків, а й про жінок, які чекають у тилу і тримають на собі безліч справ.
«Якби не війна, у нас був би ще син. Ми планували купити машину, вже побудували гараж, але не склалося — я згодом сама купила авто й отримала права. Він хотів зробити татуювання ще до війни — зробила я. Я не знала яке, тому набила голуба, бо він прилітав до нас, і його улюблену гітару. Зробила це на 40 днів — і тоді мені стало трохи легше, наче я зробила те, що він хотів. Уві сні він запевнив, що завжди поруч. І я це знаю. Ми не можемо повернути наших найближчих людей, але в нас є діти — і наше життя не закінчується».